ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ УКРАИНСКУЮ НОЧЬ? О, ВЫ НЕ ЗНАЕТЕ УКРАИНСКОЙ НОЧИ! | |
| |
Отредактировано Степан Савенко (2020-07-12 22:49:10)
Знаете ли вы украинскую ночь? О, вы не знаете украинской ночи!
Сообщений 1 страница 6 из 6
Поделиться12020-07-12 21:53:51
Поделиться22020-07-14 23:57:18
- Активный участник
- плашка:
- лз: ГАННА АПАНАСОВНА
ОСТАПЕНКОВА
дочь кузнеца в Василькове, мать внебрачных сыновей подполковника Сергея Ивановича Муравьёва-Апостола
25 лет от роду
- Сообщений: 2831
- Уважение: +314
- посты:
32
[indent]По грибы собирались всей улицей. Еще с утра выехали в дальний лес на двух телегах. Ехали весело, с песнями, еще по утру, застав стелящийся туман в низинах да обильную росу на траве. Приехав на место, оставили у телег сторожить тех кто постарше, а остальные разошлись по лесу. Грибов было много, хоть косой коси, только успевай собирать. И грибы шли отменные, все больше белые, да подберезовики. К полудню уж большинство вернулись к телегам, чтобы перекусить да подождать остальных.
[indent]Ганна, пойдя с подругами, быстро набрала одну корзину и в числе остальных сначала ждала припозднившихся у телеги. Зная, что едут на целый день, дивчата и молодицы позаботились о съестном, а парубки сейчас разводили костер, чтобы сварить похлебку, благо неподалеку был ручей, который питали родники. Ганне не хотелось ждать. Высыпав собранные грибы на холстину в телеге, она взяла опустевшую корзину, да сказала, что пойдет напрямки к Червоному, да повидает сестру матери, а домой сама потом доберется по дороге.
[indent]До тетки она добралась быстро. Всего то перейти пролесок, а там через поле и версты не будет. Корзину она несла с собой. Все равно ж грибы попадаются, по дороге и наберет еще полную.
[indent]Тетку Ганна застала в огороде. Та, конечно, обрадовалась ей, сразу позвала в дом, да только попеняла, что она одна так далеко зашла. Ей себя беречь надобно. Пораспрашивала еще Ганну о родившемся весной сынке, названном Иваном. За разговорами незаметно день склонился к вечеру.
Ганна не стала засиживаться. Подхватив корзину с грибами, да узелок с пирогами в гостинец, она поспешила в сторону дороги на Васильков. Тут всего то ничего. А если через лес, то и вовсе короче. Только сворачивать надо было после поворота дороги, чтобы напрямки, вдоль недавней просеки.
[indent]То ли свернула Ганна не там, но тропинка стала поворачивать не туда. Вроде и свернуть некуда было, а оказалась она на поляне. Поляна вроде как поляна, если бы не ведьмин круг из мухоморов.
[indent]- Чур меня, чур, - замахала она руками, пятясь назад. - Привела же нечисть на место хороводов лесных духов.
Повернув обратно, Ганна стала примечать в какой стороне солнце садиться. А оно уже все ближе к верхушкам деревьев цеплялось. Ильин день уже миновал. День становился заметно короче, поэтому в лесу и вовсе почти стемнело.
[indent]Наконец, завидев просвет, Ганна обрадовалась, что вышла на просеку. Только показалось ли ей или нет, идет кто-то за ней. А что если это медведь? Ганна боязливо оглянулась. Нет, вроде как никто через кусты не ломится. Но, чу… хрустнула ветка… Еще раз… Прокричала птица, сорвавшись с ветки.
[indent]- Кто здесь? – обернувшись, крикнула она, не ожидая ответа.
По гриби збиралися всією вулицею. Ще з ранку виїхали в дальній ліс на двох возах. Їхали весело, з піснями, ще зранку, застав стелиться туман в низинах та рясну росу на траві. Приїхавши на місце, залишили у возів вартувати тих хто постарше, а решта розійшлися по лісі. Грибов було багато, хоч косою коси, тільки встигай збирати. І гриби йшли відмінні, все більше білі, так підберезники. До полудня вже більшість повернулися до возів, щоб перекусити та почекати інших.
Ганна, пішовши з подругами, швидко набрала одну корзину і в числі інших спочатку чекала припізнілих у воза. Знаючи, що їдуть на цілий день, дівчата і молодиці подбали про їстівні, а парубки зараз розводили багаття, щоб зварити юшку, благо недалеко був струмок, який живили джерела. Ганні не хотілося чекати. Висипавши зібрані гриби на полотно в возі, вона взяла спорожнілу кошик, та сказала, що піде напрямки до Червоному, та побачить сестру матері, а додому сама потім добереться по дорозі.
До тітки вона дісталася швидко. Всього то перейти пролісок, а там через поле і версти не буде. Кошик вона несла з собою. Все одно ж гриби трапляються.
Тітку Ганна застала в городі. Та, звичайно, зраділа їй, відразу покликала до хати, та тільки дорікнула, що вона одна так далеко зайшла. Їй себе берегти треба. Пораспрашівать ще Ганну про народжену навесні синка, названому Іваном. За розмовами непомітно день вечоріє.
Ганна не стала засиджуватися. Підхопивши кошик з грибами, та вузлик з пирогами в гостинець, вона поспішила в бік дороги на Васильків. Тут все те нічого. А якщо через ліс, то і зовсім коротше. Тільки згортати треба було після повороту дороги, щоб напрямки, уздовж недавньої просіки.
Чи то звернула Ганна не там, але стежка стала повертати не туди. Начебто і згорнути нікуди було, а опинилася вона на галявині. Поляна ніби як галявина, якби не відьомський коло з мухоморів.
- Цур мене, цур, - замахала вона руками, задкуючи. - Привела ж нечисть на місце хороводів лісових духів.
Повернувши назад, Ганна стала помічати в якій стороні сонце сідати. А воно вже все ближче до верхівок дерев чіплялося. Ільїн день вже минув. День ставав помітно коротше, тому в лісі і зовсім майже стемніло.
Нарешті, побачивши просвіт, Ганна зраділа, що вийшла на просіку. Тільки здалося їй чи ні, йде хтось за неї. А що якщо це ведмідь? Ганна боязко озирнулася. Ні, з одного боку ніхто через кущі не ломиться. Але, чу ... хруснула гілка ... Ще раз ... прокричав птах, зірвавшись з гілки.
- Хто тут? - обернувшись, гукнула вона, не чекаючи відповіді.
Отредактировано Ганна Остапенкова (2020-08-11 16:59:20)
Поделиться32020-08-07 22:40:28
Когда Степан в очередной раз оставил за спиной насмешливо скорчившуюся липу, он не смог сдержаться и с досадой плюнул на землю. Будто чёрт за нос морочит – короткая тропинка-то обернулась путём далёким, и теперь смеялась, водя денщика кругами. Каждый новый круг от старого чем-то да отличался: то земляника покажется из-под листьев, то папоротник перегородит путь, то иголки старых елей станут внезапно колючими-колючими – и вовсе не таких приключений видел для себя Савенко, когда вступил под сень деревьев. Дело как должно было сладиться: за пару поворотов до просвета, и вот уже Васильково. Казалось, крыши хат вот-вот покажутся, и пару раз блудец, окрылённый надеждой, ломился через кусты, сходя с тропы – ан нет. Глухой лес. Ни животинки не пробежит мимо. Невольно вспоминались россказни старой бабки ещё из Бердичева, которая любила рассказывать о том, как шатун забавляется, путая, дескать, тропы прямо под ногами.
Шатун шатуном, а лес не кончается, только темнота будто прибавлялась, собираясь из-под корней. Лес, такой тихий прежде, теперь будто бы полнился звуками – шорохи вместе с тьмой и комашами выползали на воздух, и вот теперь уже Степану виделись насмешливые тени, указывающие на короткий путь, туда, где… где вновь застревает кривая липа, тыкаясь в рубаху внезапно вытянувшейся веткой. Чу! Проклятое место, ей-богу. Савенко, отшатнувшись обратно к тропе, не сдержался всё же и перекрестился – и будто бы по мановению подрагивающей руки затученное небо разошлось, явив белый свет. Ясно, совсем как днём – а ведь только что были лишь сумерки, подбиравшиеся к ночи. И как так время проскочило? Степан аж прищурился, прижимая к груди драгоценные манатки – колбасу, флягу водки да письмецо заветное. Полная луна осветила наконец-то путь к просеке – и, обрадовавшись, денщик припустил к просвету… Только чтобы также резко затормозить за деревом.
- Враг-сатана, отшатнись от меня на сто верст, на тысячу, на мне есть крест Господень! – пересохшие губы бормотали наговор, пока Степан, не отрываясь, смотрел на девку – мавку, как пить дать! -- что торопилась куда-то вглубь леса, перемахивая легко через папоротники, да покачивая корзинкой, наполненной до верха какими-то кореньями причудливыми. Никак на встречу к самому лешему поспеть спешит! – Савенко и дух задержал, во все глаза на такое диво-то разлупырившись, а за наговором уже слышит смех бабки. Короткий, каркающий. Мол, не помогут тебе никакие присказки против самого леса, что ополчился против незваного гостя, Степанушка. Не видать тебе поночёвщины у Сергея Ивановича – век твой остаётся при земле, да за деревьями. Явилась, панночка-то! Явилась по все твои поношательства о тропах местных!
Громкий хруст переломленной ветки разнёсся по лесу, и мавка резко обернулась, смотря прямо на Степана.
- Всесвятый Николай… - Савенко только сейчас осознал, что сжимает крестик в кулаке. И страх берёт, и гнев – полно ему, пережившему муштрование Вятского полка, перед бабой пасовать, пусть и тьме подвластной? Видел бы его Павел Иванович сейчас, на смех бы поднял. Нечисть нечистью, а не пристало перед тёмными силами дрожать як стебанная лошадь. Степан грудь вперёд выкатил, упрямо вздёрнув подбородок, и из-за дерева выступил, - Сгинь, нечисть! Не по мою душу здесь ты бродишь!
Коли Степан в черговий раз залишив за спиною глузливо скорчену липу, він не зміг стриматися та з досадою плюнув на землю. Ніби чорт за ніс морочить-коротка стежка обернулася шляхом далеким, і тепер сміялася, водячи денщика колами. Кожне нове коло від старого чимось та відрізнялося: то суниця здасться з-під листя, то папороть перегородить шлях, то голки старих ялин стануть раптово колючими-колючими - і зовсім не таких пригод бачив для себе Савенко, коли вступив під сень дерев. Справа як повинно було сладиться: за пару поворотів до просвіту, і ось вже Василькове. Здавалося, дахи хат ось-ось здадуться, і пару раз блудець, окрилений надією, ломився через кущі, сходячи з стежки-ан ні. Глухий ліс. Ні животинки не пробіжить повз. Мимоволі згадувалися перекази старої бабки ще з Бердичева, яка любила розповідати про те, як шатун бавиться, плутаючи, мовляв, стежки прямо під ногами.
Шатун шатуном, а ліс не кінчається, тільки темрява ніби додалася, збираючись з-під коренів. Ліс, такий тихий колись, тепер ніби повнився звуками-шерехами, що разом з темрявою і комашами виповзали на повітря, і ось тепер уже Степану бачилися глузливі тіні, що вказують на короткий шлях, туди, де... де знову застряє крива липа, тикаючись в сорочку раптово витягнулася гілкою. Чу! Прокляте місце, їй-богу. Савенко, відсахнувшись назад до стежки, не стримався все ж і перехрестився - і нібито за помахом тремтливої руки затучене небо розійшлося, явивши білий світ. Ясно, зовсім як вдень-але ж тільки що були лише сутiнки, що підбиралися до ночі. І як так час проскочив? Степан аж примружився, притискаючи до грудей дорогоцінні манатки-ковбасу, флягу горілки та письмецо заповітне. Повний місяць освітив нарешті шлях до просіки-і, зрадівши, денщик припустив до просвіту... тільки щоб також різко загальмувати за деревом.
— Ворог-сатана, отшатнись від мене на сто верст, на тисячу, на мені є Хрест Господній! - пересохлі губи бурмотіли змову, поки Степан, не відриваючись, дивився на дівку-мавку, як пити дати! — що поспішала кудись углиб лісу, перемахуючи легко через папороті, та похитуючи кошиком, наповненим до верху якимись корінням химерними. Ніяк на зустріч до самого лісовика встигнути поспішає! - Савенко і дух затримав, в усі очі на таке диво-то розлупирившись, а за нагодою вже чує сміх бабки. Короткий, каркаючий. Мовляв, не допоможуть тобі ніякі приповідки проти самого лісу, що ополчився проти непроханого гостя, Степанушка. Не бачити тобі поночевщіни у Сергія Івановича -вік твій залишається при Землі, та за деревами. З'явилася, панночка-то! З'явилася по всі твої поношування про стежках місцевих!
Гучний хрускіт переламаної гілки рознісся по лісі, і мавка різко обернулася, дивлячись прямо на Степана.
— Всесвятий Миколай... — Савенко тільки зараз усвідомив, що стискає хрестик у кулаці. І страх бере, і гнів-повно йому, що пережив муштрування Вятського полку, перед бабою пасувати, нехай і пітьмі підвладній? Бачив би його Павло Іванович, зараз на сміх би підняв. Нечисть нечистю, а не пристало перед темними силами тремтіти як стьобаний кінь. Степан груди вперед викотив, вперто взмикнувши підборіддя, і з-за дерева виступив, — Згинь, нечисть! Не по мою душу тут ти бродиш!
Отредактировано Степан Савенко (2020-08-08 16:22:49)
Поделиться42020-08-13 00:45:58
- Активный участник
- плашка:
- лз: ГАННА АПАНАСОВНА
ОСТАПЕНКОВА
дочь кузнеца в Василькове, мать внебрачных сыновей подполковника Сергея Ивановича Муравьёва-Апостола
25 лет от роду
- Сообщений: 2831
- Уважение: +314
- посты:
32
[indent]Ох, сердце даже зашлось у Ганны от услышанного в лесу голоса. Уж вестимо, что много на свете всякой дряни водится. А некоторая и человеком прикинется. Выронив корзину из рук, она закрыла в испуге лицо рукавом шитой красным узором рубахи, словно это могло ее защитить от напасти. И то ведь верно, разве может тебя страшить то, что тебе не видимо? Вот только, чу, разве будет чудище лесное поминать имя святого, да еще святителя Николая.
[indent]- Вот окоянный! – В сердцах воскликнула Ганна, опуская руку, чтобы получше рассмотреть того кто не убоялся упомянуть Всесвятого Николая. С виду человек как человек. И одет не бедно. Ладно смотрится. Добро какое-то к себе прижимает, посему кажись не вор у которого не стыда, ни совести нарушить заповедь Христову.
[indent]- А ну, перекрестись, коли ты добрый человек, а не морок какой, - велела она, грозно сдвинув брови да уперев руки в боки. Страхи страхами, да вот знать бы кого бояться. Коли нечисть, так молитву читать надобно с верой в Господа, да Богогодицу заступницу, а коли человек, так и корзиной можно огреть случись чего. Хотя корзину жалко. Хорошая корзина. И года не прошло, как на ярмарке куплена. За нее деньги плачены, а не черепки.
[indent]Ганна стараясь не спускать глаз с явившегося, украдкой глянула по сторонам, не попадется ли чего тяжелое под руку. Ну да Бог милостив. Авось перед ней не лихой человек и не черт безрогий, потому как еще солнышко не село и чертям по земле ходить не время.
Ох, серце навіть зайшлося у Ганни від почутого в лісі голосу. Вже звісно, що багато на світі усякої погані водиться. А деяка і людиною такою роботою. Упустивши кошик з рук, вона закрила в переляку обличчя рукавом шитій червоним візерунком сорочки, немов це могло її захистити від напасті. І то ж вірно, хіба може тебе страшить те, що тобі не мабуть? Ось тільки, чу, хіба буде чудовисько лісове поминати ім'я святого, та ще святителя Миколая.
- Ось окоянний! - В серцях вигукнула Ганна, опускаючи руку, щоб краще роздивитися того хто не злякався згадати Всесвятого Миколи. На вигляд людина як людина. І одягнений небідно. Гаразд виглядає. Ласкаво якесь до себе притискає, тому кажись не злодій у якого не сорому, ні совісті порушити заповідь Христову.- А ну, перехрестись, коли ти добра людина, а не морок який, - звеліла вона, грізно насупивши брови та впершись руками в боки. Страхи страхами, та ось знати б кого боятися. Коли нечисть, так молитву читати треба з вірою в Господа, та Богогодіцу заступницю, а коли людина, так і кошиком можна огортає якби чого. Хоча кошик шкода. Хороша кошик. І року не минуло, як на ярмарку куплена. За неї гроші плачені, а не черепки.
Ганна намагаючись не спускати очей з явились, крадькома глянула на всі боки, чи не попадеться чи чого важке під руку. Ну да Бог милостивий. Авось перед нею не лихий чоловік і не чорт безрогий, тому як ще сонечко не село і чортам по землі ходити не час.
Отредактировано Ганна Остапенкова (2020-08-13 00:49:49)
Поделиться52020-09-06 20:56:53
Бабка приговаривала, что крест животворящий чудеса делает и от бесов спасает – и на долю секунды Степан свято уверовал и в Господа, и в Святого Николая, и в собственную силу запротив нечистого. Вот только чуда никакого нет в доброличной девице, что, подбоченившись, упёрла руки в тканые одёжки и, нахмурившись, смотрела в просвет таким насуроватым взглядом, каким не каждому начальнику удавалось изобразить. Есть лишь замерший с вытянутой рукой, прижатой к груди колбасой и застрявшими в горле словами денщик, что перед бабою оскандалился. Видит Христос – узнай об этом случае Павел Иванович…
— Эки морок я, — оскорбился Степан, опуская свёрток и выступая из-за дерева на свет лунный. Крест нательный, поймав отблеск от света, спрятался за рубахой, а сам Савенко для верности ещё раз перекрестился, — Вот тобi крест, девица, — взгляд остановился на корзине, и от той крепкой хватки, что сжимала плетёную ручку, по спине невольно прошёлся холодок, который солдат сбросил единственно тем, что сам упёр руки в боки и взметнул подбородок до небес, — Сдазвольти спытать, як до Василькова добраться? – страха на лице будто бы и не бывало. Каблуками в землю упёрся, да улыбкой сверкнул, наконец-то под сапогами ощущая какую-никакую дорогу.
Чур луну эту, да ночь, мысли путающую.
Мысль в голове промелькнула – да тут же и пропала. Пропала вместе с лунным светом, который, словно по мановению чьего-то взмаха когтистой рукой, исчез за тучными облаками, пробиваясь еле-еле на открытую поляну. Степан прищурился и на всякий случай сместил ладонь на эфес шпаги пехотной, да сделал пару быстрых шагов в сторону незнакомки, невольно теперь опасаясь из вида ту потерять. Но нет, та стоит на месте и подрагивает от холода и, (возможно), опасения за позднее время и дорогу, потерянную в тенях, совсем по-человечески. Право, вздором было думать иначе – и денщик покорил себя за шальную мысль, затмившую разум прежде.
- Чудный утут лес, - в наступившей тишине голос Савенко слишком уж громко отзвучил, и тот попытался пошутить, чтобы сгладить встречу, - Чуток повертишься, и блуд уж захватит, да к некошному заведёт.
Бабка примовляла, що хрест животворящий чудеса робить і від бісів рятує - і на частку секунди Степан свято увірував і в Господа, і в Святого Миколая, і у власну силу запротив нечистого. Ось тільки дива ніякого немає в добролічной дівчині, що, подбоченившись, вперла руки в ткані одежинки і, насупившись, дивилася в просвіт таким насуроватим поглядом, яким не кожному начальнику вдавалося зобразити. Є лише завмерлий з витягнутою рукою, притиснутою до грудей ковбасою і застряглими в горлі словами денщик, що перед бабою оскандалився. Бачить Христос-дізнайся про цей випадок Павло Іванович…
- Екі морок я, - образився Степан, опускаючи згорток і виступаючи з-за дерева на світ місячний. Хрест натільний, піймавши відблиск від світла, сховався за сорочкою, а сам Савенко для вірності ще раз перехрестився, — Ось тобі хрест, дівчино, — погляд зупинився на кошику, і від тієї міцної хватки, що стискала плетену ручку, по спині мимоволі пройшовся холодок, який солдат скинув єдино тим, що сам упер руки в боки і здійняв підборіддя до небес, — Сдазвольти спытать, як до Нього дістатися? - страху на обличчі ніби й не бувало. Каблуками в землю уперся, та посмішкою блиснув, нарешті під чобітьми відчуваючи якусь дорогу.
Цур місяць цю, та ніч, думки плутає.
Думка в голові промайнула - та тут же і пропала. Пропала разом з місячним світлом, який, немов за помахом чийогось помаху пазуристою рукою, зник за огрядними хмарами, пробиваючись ледве-ледве на відкриту галявину. Степан примружився і про всяк випадок змістив долоню на ефес шпаги піхотної, і зробив пару швидких кроків у бік незнайомки, мимоволі тепер побоюючись з виду ту втратити. Але ні, та стоїть на місці, і тремтить від холоду і, (можливо), побоювання за пізній час і дорогу, втрачену в тінях, зовсім по-людськи. Право, дурницею було думати інакше-і денщик підкорив себе за шалену думку, що затьмарила розум раніше.
- Чудовий утут ліс , - в тиші, що настала, голос Савенко надто вже голосно відлунав, і той спробував пожартувати, щоб згладити зустріч, -- Трохи покрутишся, і блуд вже захопить, та до некошного заведе.
Отредактировано Степан Савенко (2020-09-06 21:02:59)
Поделиться62020-09-07 00:55:52
- Активный участник
- плашка:
- лз: ГАННА АПАНАСОВНА
ОСТАПЕНКОВА
дочь кузнеца в Василькове, мать внебрачных сыновей подполковника Сергея Ивановича Муравьёва-Апостола
25 лет от роду
- Сообщений: 2831
- Уважение: +314
- посты:
32
Фух, как камень с души упал. Ганна даже вздохнула свободнее, когда этот пособник лешего не побоялся наложить на себя крестное знамение. Да и пусть вместо святого распятия он прижимал к груди колбасу. Ну, дак и у нее в руках не кадило с ладаном было, а добрая корзинка.
- Вот и ладно, коль добрый христианин, - снисходительно отвечает Ганна, не показывая остаток страха. Морок не морок, да все ж незнакомый человек, да еще вздумавший идти за нею. Вот только следующие слова ее успокоили окончательно. В Васильков идет человек. Да тут дорога одна приметная через этот лесок, вот и шел он за нею.
- Да вот по этой тропочке в Васильков и дойдете, - указывает рукой Ганна на дорогу посредь которой они стояли. Вот только по этой дороге не проехать, а только разве что пройти. За то время, что она провела в доме у тетки, тут словно бурелом прошел, накидав веток на дорогу, да еще и бревно повалив поперек пути. И видно было, что выкорчевано оно вот, вот недавно. Земля еще не успела на корнях обсохнуть, а листья увянуть на ветках. Али она свернула не туда. Еще раз оглядевшись по сторонам, Ганна переложила корзину с одной руки в другую. Все ж не лебяжьим пухом она наполнена, а грибами поверх которых еще и узелок с грибами был пристроен. – Сама туда иду, - добавляет Ганна, поглядывая на темное небо. – Тут должно быть недалече, - то ли обнадеживает она незнакомца, то ли успокаивает сама себя. Ведь идет то она давненько, уж и из лесу должна была выйти, а ходит, словно ее леший водит. – Можем пойти вместе, дорога не куплена.
Вдвоем идти то вроде и не так уж страшно. Тем более вон у него и оружие есть. Ну, пусть не против нечисти, тьфу, не к ночи будь она помянута, а зверье тут тоже есть. Волки, к примеру, или медведи. Кабана дикого встретить тоже радости мало. Тут и святой крест не поможет.
- Только ты бесов то не поминай более, а то накличишь ненароком. Чудит лес сегодня. Я вот ведьмины круги видала, - призналась Ганна, вспомнив выстроившиеся в хоровод грибы.
Какое то время они шли по дороге почти в полной темноте, не видя впереди дальше пяти шагов. Луна скрытая облаками никак не желала показываться. Не было приметно и звезд на небе. Увидеть бы хоть одну знакомую звездочку, так было бы гораздо сподручнее понять той ли дорогой они идут. Ганна хоть и выросла в этих краях и знала окрестности, но поди ка пойми куда тебя занесло в потьмах. Да еще ветер начал подниматься, шумя верхушками деревьев. Кабы не пошел дождь.
- Огонек? – То ли с надеждой, то ли в испуге воскликнула Ганна, показывая рукой в сторону, где мелькнул всполох. – Господи! Спаси и сохрани! – перекрестилась она, глядя на вновь мелькнувший за невысокими кустами огонек на уровне поднятой человеческой руки. – Свеча покойника, - прошептала Ганна, словно завороженная глядя на призрачный огонек голубовато-зеленого цвета. И ведь не убежать никуда. Заведут огни в чащу или трясину и помина как звали. Ей хотелось заплакать. Ведь если сгинет она, то как же их с Сергеем Ванечка? И станет она сама лесным призраком, чтобы вот так со свечой в руках манить заблудившихся путников на верную гибель.
Блуждающие (болотные, бесовские) огни (огоньки) — редкие природные явления, наблюдаемые по ночам на болотах, полях и кладбищах.
Их непредсказуемое и таинственное появление с давних пор вызывает суеверия и затрудняет их научное исследование. Болотные огни ещё в древние времена запугивали путников, наблюдаются они и в наше время. Существуют поверья, что одни огни по неизвестной причине настроены к людям довольно агрессивно или несут дурные вести, а другие даже способны помочь в трудную минуту.
Чаще всего блуждающие огни горят на высоте приподнятой руки человека, имеют шарообразную форму или напоминают пламя свечи, за что они и получили другое своё прозвание — «свеча покойника». Цвет этого огня может быть различным, начиная от призрачного белого, голубоватого или зеленоватого и заканчивая живым пламенем, без образования дыма.
Фух, як камінь з душі впав. Ганна навіть зітхнула вільніше, коли цей пособник лісовика не побоявся накласти на себе хресне знамення. Та й нехай замість святого розп'яття він притискав до грудей ковбасу. Ну, дак і у неї в руках не кадило з ладаном було, а добра кошик.
- От і добре, якщо добрий християнин, - поблажливо відповідає Ганна, не показуючи залишок страху. Морок НЕ морок, та все ж незнайома людина, та ще надумався йти за нею. Ось тільки такі слова її заспокоїли остаточно. У Васильків йде людина. Так тут дорога одна примітна через цей лісок, ось і йшов він за нею.- Так ось по цій стежечкою до Василькова і дійдете, - вказує рукою Ганна на дорогу посеред якої вони стояли. Ось тільки з цієї дорозі не проїхати, а тільки хіба що пройти. За той час, що вона провела в будинку у тітки, тут немов бурелом пройшов, накидав гілок на дорогу, та ще й колоду поваливши поперек шляху. І видно було, що розкорчовано воно ось, ось недавно. Земля ще не встигла на коренях обсохнути, а листя зів'янути на гілках. Алі вона звернула не туди. Ще раз озирнувшись на всі боки, Ганна переклала кошик з однієї руки в іншу. Все ж не лебединим пухом вона наповнена, а грибами поверх яких ще й вузлик з грибами був прибудований.
- Сама туди йду, - додає Ганна, поглядаючи на темне небо. - Тут має бути недалечко, - то чи обнадіює вона незнайомця, чи то заспокоює сама себе. Адже йде то вона давненько, вже й з лісу мала вийти, а ходить, немов її дідько водить. - Чи можемо піти разом, дорога не куплена.
Удвох йти то ніби й не так вже й страшно. Тим більше он у нього і зброя є. Ну, хай не проти нечисті, тьху, не проти ночі вона згадана, а звірина тут теж є. Вовки, наприклад, або ведмеді. Кабана дикого зустріти теж радості мало. Тут і святий хрест не допоможе.- Тільки ти бісів щось не поминай більш, а то накличу ненароком. Химерує ліс сьогодні. Я ось відьомський кола бачила, - зізналася Ганна, згадавши що вишикувалися в хоровод гриби.
Якийсь час вони йшли по дорозі майже в повній темряві, не бачачи попереду далі п'яти кроків. Місяць прихована там не бажала показуватися. Не було помітно і зірок на небі. Побачити б хоч одну знайому зірочку, так було б набагато зручніше зрозуміти тієї чи дорогий вони йдуть. Ганна хоч і виросла в цих краях і знала околиці, але піди ка зрозумій куди тебе занесло в Потьма. Та ще вітер почав підніматися, галасуючи верхівками дерев. Якби не пішов дощ.- Вогник? - Чи то з надією, чи то з переляку вигукнула Ганна, показуючи рукою в бік, де майнув сполох. - Господи! Врятуй і збережи! - перехрестилася вона, дивлячись на знову промайнула за невисокими кущами вогник на рівні піднятою людської руки. - Свічка небіжчика, - прошепотіла Ганна, немов заворожена дивлячись на примарний вогник блакитно-зеленого кольору. Адже і не втекти нікуди. Заведуть вогні в гущавину або трясовину згадувана як звали. Їй хотілося заплакати. Адже якщо згине вона, то як же їх з Сергієм Іванко? І стане вона сама лісовим примарою, щоб ось так зі свічкою в руках вабити заблукалих подорожніх на вірну загибель.
Отредактировано Ганна Остапенкова (2020-09-07 00:56:16)
